Ейвонлійські хроніки

Люсі-Мод Монтгомері. Ейвонлійські хроніки 

На Острові Принца Едварда, де зростала наша улюблениця, Енн із Зелених Дахів, повсякчас відбуваються різні дивовижні історії, а долі їхніх героїв складаються незбагненним чином й іноді залежать від Його Величності Випадку! Проте буває, що випадку тут явно не досить. І тоді в ситуацію доводиться втрутитися нашій давній знайомій - Енні Ширлі. Як переконати Людовіка, що впродовж п’ятнадцяти років мляво залицяється до однієї й тієї самої жінки, нарешті зробити їй пропозицію? Як влаштувати шлюб Александра-Авраама, що уникає жінок, із Анжеліною, яка не менш уперто уникає чоловіків? Задля чого Леді Ллойд варто продати єдину фамільну цінність? Як примусити заручених Люсінду й Ромні порушити п’ятнадцятирічну обітницю мовчання?

Дванадцять сповнених тонкого гумору оповідань, дванадцять історій потаємних надій і прихованих мрій, що вийшли з-під пера Люсі-Мод Монтгомері – відтепер українською в майстерному, як завжди, перекладі Анни Вовченко.

Автор: Люсі-Мод Монтгомері

Переклад з англійської: Анна Вовченко

Дизайн обкладинки: Юрій Симотюк

Вік: 13+, дорослі

Рік видання: 2020

Обкладинка: тверда

К-ть сторінок: 192

Вага: 290 г

Формат: 130x200 мм

ISBN: 978-966-2647-51-8 

Книга надрукована за сприяння Державного гранта інституційної підтримки видавців.

Люсі-Мод Монтгомері

(30.11.1874 - 24.04.1942) - відома канадська письменниця і поетеса, авторка 23 романів, 530 оповідань і більш ніж 500 віршів; її надруковані щоденники нараховують більше 5000 сторінок. Найбільш відомий твір - про рудоволосу дівчинку з нелегкою долею «Енн із Зелених Дахів» (1908), одразу став бестселером і тільки за перші 5 років був перевиданий 32 рази. Вважається, що саме він надихнув Астрід Ліндгрен на написання книжок про Пеппі Довгапанчоху. У 1935 році письменниці було присвоєне почесне звання офіцера Ордена Британської імперії. Її твори були визнані культурною спадщиною Канади.

Популярність авторки та персонажів її книг активно використовується туристичною індустрією канадської провінції Острів Принца Едварда. У туристичні маршрути включено відтворений хутір-музей Green Gables, «населений» персонажами роману. У театрах йдуть мюзикли за книгами Монтгомері. Туристам радять відвідати шоколадний магазин, де «колись купувала цукерки сама Люсі Мод» тощо.

СЕРІЯ "ЕНН ІЗ ЗЕЛЕНИХ ДАХІВ":

Енн із Зелених Дахів

Перша книга

 

Енн із Ейвонлі

Друга книга

 

Енн із Острова Принца Едварда

Третя книга

 

Енн із Шелестких Тополь

Четверта книга

Енн у Домі Мрії

П'ята книга

 

Енн із Інглсайду

Шоста книга

 

Діти з Долини Райдуг

Сьома книга

 

Рілла з Інглсайду

Восьма книга

Уривок з оповідання "Кожен своєю мовою":

Знехотя скорившись, пан Леонард жестом запросив Фелікса увійти. Хлопець наблизився до ліжка хворої й співчутливо дивився на неї – проте вона гляділа повз нього на панотця.

– Я щойно могла б померти, – похмуро й докірливо проказала Наомі, – померти й опинитися в пеклі. Ви не здатні допомогти мені... ви мені не потрібні. Для мене немає надії. Тепер я це знаю. – Вона звернулася до Фелікса й наказала: – Там, на стіні, висить скрипка: візьми її і зіграй для мене. Я помираю... і я опинюся в пеклі... але не хочу думати про це. Байдуже, що ти гратимеш – я не хочу більше думати про пекло. Я завжди любила музику. У ній було те, чого я ніде не могла знайти.

Фелікс поглянув на дідуся. Старий кивнув, неспроможний заговорити від сорому. Він сидів, обхопивши руками красиву посріблену голову, доки Фелікс знімав і настроював скрипку, яка за часів колишніх п’яних гулянок зіграла так багато нечестивих поспівів. Пан Леонард почувався зрадником віри. Він міг би допомогти Наомі, проте не зробив цього.

Фелікс м’яко й розгублено водив по струнах смичком. Хлопець не уявляв, що грати. Потім він упіймав палкий гіпнотичний погляд синіх очей Наомі, яка лежала на зібганих подушках, і дивний натхненний вираз майнув на його обличчі. Він почав грати – немов пасивне знаряддя в руках усевладної сили.

Ніжна, прекрасна музика ширилася кімнатою. Забувши про свою гризоту, пан Леонард слухав її здивовано, заворожено. Він ніколи не чув нічого подібного. Як дитя може грати так? Пастор глянув на Наомі Кларк і зачудувався тому, як вона перемінилася. Де й подівся несамовитий, надсадний страх: вона слухала, затамувавши подих, не відводячи очей від хлопця. Недоумкувата Меггі Пітерсон плакала в ногах її ліжка.

Дивна музика ця бриніла невинним щастям радісного дитинства, покликом веселих вітерців і сміхом хвиль. На зміну їм прийшли нестримні та норовливі юнацькі мрії, зворушливі й чисті у своїй нестримності та норовливості, і трепет першого молодого кохання – усепоступливого й всежертовного...

Музика змінилася. Тепер вона виповідала муки непролитих сліз, покинутого й обманутого серця. Панові Леонарду хотілося затулити вуха, щоб тільки урвати потік цієї нестерпної гіркоти. Проте на обличчі недужої видно було незбагненне полегшення – мовби тупий, давно притлумлюваний біль нарешті був вимовлений, а сама вона зцілена.

Потім надійшли гнітюча байдужість і відчай, злидні, гірке безсилля та навісне заперечення всього доброго. Мелодія зазвучала невловними лиховісними нотами, аж чиста душа Стівена Леонарда здригнулася від огиди, а Меггі скулилася й затремтіла, як перелякане звіреня.

І знову музика змінилася. Тепер у ній було чути страх і агонію, каяття та благання пробачення. Панові Леонарду вона здалася напрочуд знайомою. Він спробував пригадати, звідки, коли це його осінило: зі страшних слів Наомі, які вона промовляла допіру перед появою Фелікса! Пастор поглянув на внука із жаским благоговінням. Хлопець володів незвіданою силою, дивною й могутньою. Від кого вона – від Бога чи від диявола?

Музика змінилася востаннє. То була вже зовсім не музика – лише нескінченне прощення та всеохопна любов; світло, надія та спокій, що зцілювали згорьовану душу. На думку панові Леонарду, мов нізвідки, сплив біблійний вірш: «Це ніщо інше, як дім Божий, і це брама небесна»[1].

Фелікс опустив скрипку й знесилено впав на стілець коло ліжка Наомі Кларк. Натхненне світло згасло на його лиці: тепер то був тільки втомлений хлопчик. Пастор, плачучи, вкляк; Наомі лежала спокійно, склавши руки на грудях.

– Тепер я розумію, – прошепотіла вона. – Досі не розуміла, а тепер... тепер відчуваю, що Бог – це любов. Він може простити будь-кого... навіть мене. Навіть мене... Він усе знає. І більше я не боюся. Він любить мене й простить – так само, як я любила б і прощала своє дитя, хай що чинило б воно, хай яке погане вдалося б. Пастор казав мені це, але я не могла повірити. А тепер я відчула. Хлопче, це Бог послав тебе нині до мене – сказати мені про це так, щоб я зрозуміла.

[1]Див. Буття, 28: 10-17 (за пер. І. Огієнка).