Бон чи тон, або гарні манери для дітей (цінник)

Ґжеґож Касдепке. Бон чи тон, або гарні манери для дітей

Цікаво, а чи знаєте Ви, що таке бонтон? Це французьке слово, яке означає "гарні манери". А їх, поза всяким сумнівом, краще мати кожному, хто вважає себе вихованою та культурною людиною.

Є гарні манери, про які ми знаємо вже змалечку. Наприклад, про те, що не можна балакати, коли їси. Або перебивати співрозмовника. Або колупатися в носі чи обгризати нігті. Це всім відомо.

Але є манери, про існування яких можна дізнатися з порадника гарних манер або... із цієї книжки. Прочитавши її, ви точно за жодних обставин не осоромитеся. Навпаки, відчинивши двері перед сусідкою, поступившись місцем у транспорті жінці або простягнувши руку мамі чи бабусі, яка виходить із трамваю, ви точно всіх приємно вразите. А якщо вивчите, про що "говорять" столові прибори  – тоді Вас точно можна буде брати навіть на прийом до президента.

Читайте цю книжку - і переконаєтеся: мати гарні манери анітрохи не складно. Особливо, коли вивчаєш їх із таким знавцем, як Ґжеґож Касдепке. Отож  приємного, веселого та корисного Вам читання!

Автор: Ґжеґож Касдепке

Переклад з польської: Ярослава Івченко

Ілюстрації: Єва Поклевська-Козелло

Дизайн українських написів: Юрій Симотюк

Вік: 6-10 років

Рік видання: 2019

Рік першого видання: 2016

Обкладинка: тверда

К-ть сторінок: 152

Вага: 390 г

Формат: 165x215 мм

ISBN: 978-966-2647-36-5

Уривок з книжки: 

Біжутерія

Батьки Куби і Буби вже із чверть години не могли допроситися дітей, аби ті нарешті прийшли на сніданок. Але таки допросилися.

– Дитино люба!.. – зойкнула мама, побачивши Бубу. – Що це ти на себе начіпляла?!

Буба сіла за стіл й окинула отетерілих батьків вдоволеним поглядом. На ній красувалася купа намиста й брошок, на зап’ястках – по кілька браслетів, на пальцях – пара десятків перснів, а у вухах – півметрові сережки.

Тато саме збирався щось сказати, коли з передпокою долинув дуже дивний галас – наче там човгав лицар у повному обладунку. За мить у кухні з’явився Куба. Тепер Буба мала здивовану міну.

–  Чи ти з глузду з’їхав?! – видушив із себе тато.

Куба, побрязкуючи ланцюгами на шиї, підійшов до столу. Потім потягнувся по хліб – мамі здалося, що йому це було нелегко. Та й нічого дивного – на зап’ястках Куби поблискували товсті важкі браслети.

–  Ну, що? –  стенув він плечима. –  Так модно. Ви бачили кліпи групи «Реп-сардельки»?
–  Сину!.. –  ледве отямився тато. –  Чоловіки не носять біжутерії! Максимум ланцюжок із невеличким медальйоном чи хрестиком! І все!..
–  А «Реп-сарде...», –  не здавався Куба.
–  Артисти –  це інша справа! –  увірвав тато. –  От станеш колись сарделькою – тоді будь ласка!

Буба вдоволено захихотіла.
–   А ти, дорогенька… –  суворо подивилася на неї мама, – негайно знімай це із себе! Чи ти бачила, щоб я коли пішла на роботу так розцяцькована?!
–  Я йду не на роботу, –  образилася Буба, –  а до школи!
– Тим більше! –  мама була непохитною. –  У таких місцях прийнято носити хіба скромні сережки й неяскравого перстеника! А ти взагалі знаєш, по чому можна упізнати справжню леді? 

Буба насупилась, та було видно, що вона пильно нашорошила вуха.
–  По тому, що вона ніколи не схожа на ялинку! –  спокійно продовжила мама. –  Хіба що на маскараді.