Зелені мартенси (цінник)

Йоанна Яґелло. Зелені мартенси

На думку Фелікса, школа нагадує фронт, на якому точиться безупинне суперництво. У кого крутіший смартфон? Хто прийшов у фірмових шмотках? Але хлопець не збирається брати участі в цих змаганнях: у нього набагато серйозніші проблеми, до того ж, доводиться на невизначений час стати головою родини. Його мати знайшла роботу за кордоном, батько давно має нову сім'ю, а молодша сестра наближається до небезпечного підліткового віку і, як більшість її однолітків, аж ніяк не схильна до хатніх обов’язків!

Отилія теж не схожа на своїх однокласників: барвистий одяг, копиця рудого волосся, зайва вага, якою дівчина взагалі не переймається, і улюблені зелені мартенси. А ще – оптимізм, який Отилія-Опта просто випромінює, хоч їй і самій не бракує проблем. Не дивно, що Фелікс відразу звертає увагу на Опту. Цих двох аутсайдерів швидко поєднає дружба. А може, щось більше?

Автор: Йоанна Ягелло

Переклад з польської: Ярослава Івченко

Дизайн обкладинки: Світлана Акатьєва

Вік: 13+

Рік видання: 2020

Обкладинка: тверда

К-ть сторінок: 216

Вага: 250 г

Формат: 130x200 мм

ISBN: 978-966-2647-43-3

Уривок з книжки:

Віка сидить сама за столом на кухні й грає на телефоні. У мийці гора брудного посуду, а смітник давно переповнений.
– Де бабуся? – питаюся.
– Лежить, – знизає плечима Віка. – Я голодна.
– Ти не обідала в школі?
– Обідала, але це було давно. 
– А ти не могла собі нічого приготувати? Чи принаймні посуд помити?
– Як бачиш, не могла.

Короткі запитання, короткі відповіді. Як завжди. Віка. Після другого важливого моменту, коли я з’явився на світ, настав третій: народження Віки. Я мало що пам’ятаю з обох цих моментів, хоч ми народилися в одній лікарні, на Сольці, і якби мене пустили туди після її народження, може, я б пригадав щось із власного. Але цього не сталося.

Це третій Важливий Момент, не лише тому, що відтоді в мене є сестра, а ще й тому, що Віка поглинула всю мамину увагу. Тепер я перестав бути її дитиною, я став сином батька, тобто, вважай, нічиїм, бо батько вже тоді не надто брав участь у родинному житті. Не хочу нарікати, я розумію, що мама дуже хотіла донечку й узагалі. Кілька разів, гніваючись, вона сказала мені, що я схожий на батька, тож не дивуюся, що вона не в захваті від мене.

Віка – інша справа, її не можна не любити, бо вона така манюня гарнюня білявочка, яка за п’ять хвилин крутитиме будь-ким, як схоче. Крутила. Від манюньої гарнюньої білявочки нічого не лишилося. Чим темнішим ставало її волосся, тим хмурнішала вона сама. Зараз, їй майже десять, і вона нагадує важкого підлітка. Я б зовсім не здивувався, якби Віка курила за школою, разом із цими своїми подружайками, клубом Орлиць, схожими на рок-версію «Spice Girls» чи потвор із «Monster High», колись улюбленого Вічиного серіалу – тепер це вже вчорашній день, вона виросла з нього, як із плаття. Тепер моя сестра носить чорні джинси й футболку з написом «Fuck Off». Добре, що бабця не розуміє англійської. 

На відміну від мене, Віка в школі популярна. Тобто батькам таки вдалося створити екземпляр, невідбракований ще на старті.

– Мати… Мама дзвонила?

Віка заперечно хитає головою.

Гм. Піду до бабусі.

Її кімната, колишня мамина спальня в мансарді, пахне ліками й старістю. Старість має свій запах, я це знаю, відколи бабуся тут живе. Їй уже майже вісімдесят, хоч мамі щойно сорок. У бабусі довго не було дітей, вона сама каже, що мама в них знайшлася, як манна небесна. Коли вони з дідусем уже геть утратили надію.

– Привіт, Бабі, – вітаюся я. – Як справи?
– А ти чого такий задоволений?

Звісно. Мати б точно нічого не помітила, але бабуня має радар на всі нюанси мого настрою.
– Ти переміг у забігу?
– Бабусю! Не смішно. Просто… – і ось я вже хочу розповісти, що познайомився з симпатичною дівчиною й узагалі, але якось не можу й слова видушити. – Якийсь такий настрій гарний. Просто так.
– Ну, певне ж, – примружує око бабуся.
– А ти як почуваєшся?
– Чудово. Уже краще. Щось трохи не мала сил нині, але вже добре.
– Бабусю… – наважуюся я, з нею нелегко говорити на такі теми. Вона поводиться, наче втричі молодша. – Може, тобі варто сходити до лікаря?
– Та що мені ці коновали! – обурюється вона. – Я ж маю про вас піклуватися! Усе зі мною гаразд. Балакаю – значить жива. Мені просто потрібно трохи відпочити. Вимкни світло, Фелю.

Так виглядає мій дім. Віка грає на телефоні, бабуся лежить нагорі, і я – шкільний лузер, фахівець із брудної роботи, який зараз засукає рукави й митиме посуд. Більше в цьому домі нікого немає й ще з місяць не буде. Або й два. Бо… от власне.

Одного дня, – мені тоді було сім, а Віці три роки, – батько випарувався з нашого життя. Це Четвертий Момент. Не те, щоб я відчув це як помітну зміну, бо, як я вже казав, він і раніше рідко бував удома. Батько був далекобійником і з’являвся в нас лише кілька разів на місяць, але мама це важко пережила, бо раптом не стало грошей, їй довелося йти на роботу, а Віку віддати до дитсадка.

Мама – медсестра, і заробляла дуже мало, у нас вічно не було грошей, бо садок платний, комунальні треба платити, купувати підручники й одяг, таке інше – щоразу мама лише зітхала. Від батька ми нічого не отримували, а коли бабуся казала, щоб мама подала на аліменти, та відповідала, що їй нічого від нього не потрібно. Одним словом, це були важкі часи, якби бабуся час від часу щось мені не купувала, то навіть не знаю, бо Віка завжди була першою. Я не скаржуся, бо якось ми давали собі раду… аж до певного моменту.

От, власне. П’ятий момент – це коли мама вперше поїхала до Німеччини. Мені тоді було дванадцять, а зараз чотирнадцять. Ми залишилися з бабусею й жили досить непогано. Мама там доглядала якогось дідуся й за місяць заробила стільки, що ми заплатили частину боргу за помешкання. Ще вона купила комп’ютер і нову пральну машину, бо стара зламалася, і загалом виглядало на те, що настали нові, кращі часи.

Вона мала поїхати ненадовго, когось там заміняла. Але потім подалася знову. І частіше її не було, ніж була. Ми якось давали собі раду, доки бабуся не захворіла. Вона ледве дибає і їй потрібно купу бабла на ліки, і тепер мама каже, що тим більше змушена їздити на роботу. Стало фігово.
– Сміття хоча б винеси, – кажу я Віці, а вона дивиться на мене спідлоба.
– Ти ж бачиш, що я уроки роблю. Тобі чудово відомо, що в четвертому класі вимоги суворіші.
– Ти ж не вчиш, а граєш.
– Не граю. Я перевіряю на ФБ, що було з математики.

Я бачив, що вона грає. Я можу відрізнити, але не маю сил сперечатися з нею. Починаю мити посуд, сподіваючись, що це вижене сестру до своєї кімнати, бо чесне слово, мені навіть бачити її вже не хочеться. Нічого не робить і на все плювати хотіла, ніхто її не виховав, то й мені навряд чи вдасться. Я б хотів, щоб мама повернулася й зайнялася цим всім.

Віка не виходить, тільки вдягає навушники, щоб не чути галасу миття. Щось вона таки їла, бо я намагаюся відмити каструльку від киселю. Звичайно, їй не спало на думку залишити мені хоч трохи. Цікаво, чи бабусі принесла… І чи бабуся взагалі щось їла.
– Віко…

Вона робить вигляд, що не чує, але я намагаюся докричатися крізь навушники, адже навіть з ними щось там чути. Я трясу її й вириваю з вух навушники.
– Ай! – пищить вона. – Боляче! Лапи забери!
– Чому ти зжерла кисіль і нічого не лишила?
– Лишила, – відповідає. – У холодильнику. – Я пропонувала бабусі, але вона не хотіла.

А я вже було подумав, що в неї є до мене чудові сестринські почуття. Ну, але принаймні для бабусі щось зробила.
– Можеш з’їсти, якщо вона не буде, – ласкаво дозволяє Віка. 

Піду до бабусі. А ні, не піду, вона хотіла подрімати. Чорт, мене це непокоїть, бабуся завжди була на ходу, я ще ніколи не бачив, щоб вона спала вдень. Я не знаю, що робити. Змусити її піти в поліклініку, а може, викликати лікаря? Намагаюся подзвонити мамі, але вмикається автовідповідач.

Зараз вона працює в такого одного, де погане мобільне покриття. Я піднімаюся сходами, тихенько прочиняю двері і чую, як бабуся похропує. Якщо спить, то, мабуть, усе гаразд. 

Повертаюся до посуду. Віка, звичайно ж, сміття не винесла. Я ставлю на сушку останні тарілки й міцно зав’язую мішок. Ніби із запахом полуниці, але як на мене й так страшенно смердить. 

Зношу мішок униз. Щиро кажучи, на сьогодні з мене досить. Згадую дівчину, із якою познайомився на стадіоні, та її усмішку. Цікаво, чи вона так само би посміхалась, якби їй щодня доводилося миту гору брудного посуду?